Каталог статей

Головна » Статті » Сценарії виховних заходів » Правове виховання

Свято Івана Купала

Кожна нація, кожен народ і навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що вироблялися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу, це – втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру народу.

Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя.. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні.. Разом з християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас в Україні вже була своя національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і усній народній творчості поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли в плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня – без писанки, Святої Трійці – без клечання. Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введення» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року?

Усе це наша дохристиянська культура, наша найдавніша традиція. Кутя – це символ урожаю, кутя – це символ народження весняного сонця, зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються їз воскресінням природи,- від русалок, мавок, перелесників. А Купало – це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами.

Івана Купала – це день літнього сонцестояння, сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський, тобто язичницький , бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі.

Отже, день Купала, який припадає на 7 липня, збігається з літнім сонцеворотом. У давніх слов’ян Дажбог – бог Сонця – був найшанованішим серед інших міфологічних святих. Наші пращури вважали, що саме він подарував життя на землі. Відтак Сонце було прообразом свого покровителя, а тому річний цикл співпадав з певними ритуальними дійствами. Одне з таких – Купало, котре символізувало літній сонцеворот, тобто найвищий культ Сонця.

Пізніше християнство, якому не пощастило остаточно знівелювати дійство, «долучило» до нього свято Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. Ось так і з’явився охристиянізований празник з подвійною назвою - Іван Купало.

Основним стержнем, навколо якого відбувається дійство, є купальський вогонь як символ небесного сонця. Він мав горіти цілу ніч. Щоб підтримувати багаття, парубки заздалегідь заготовляли хмиз. Зладнавши спеціальний, сплетений з соломи , рогози чи дубців, козубок, тягли його селом, і кожен господар дарував «На розпал» будь-яку вийшлу з ужитку річ чи пару ломачин. Зібране одвозили на леваду, що обов’язково сусідилася з річкою чи ставком , і складали в купки.

Крім купальського вогню, зі святом пов’язані два найголовніші персонажі – власне Купало і Марена.

Напередодні, тобто 6 липня, дівчата, зібравшись у лісі чи на луці, таємно споряджали опудало – Марену. Ляльку в зріст людини плели із соломи, вбирали, наче живу людину: одягали вишиту жіночу блузу, плахту і фартуха, скріплюючи їх однією чи двома крайками, а шию прикрашали намистом.

На Київщині у 19 столітті Марену готували у такий спосіб. Зрізували гілляку з вишні з трьома сучками ( одна для голови і двоє для рук) і увивали квітками, стрічками та намистом. Одна з дівчат, зодягши на голову вінок, несла мовчки опудало на вигін, а решта супроводжували її піснею:

Ходили дівочки коло Мареночки,

Зелені два дубочки – парубочки,

Червона калинонька – то дівочки,

Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,

Та й прийшлося їм три річки брести,

Три річки брести і Дунай плисти.

Усі дівки Дунай переплили,

Дівка Марена в Дунаї втопилась…

Діставшись левади, дівчата насипали невеличку купку з жовтого піску, вправляли в неї Марену й водили хороводи. Невдовзі до місця розваг сходилися хлопці. Вони силою одбирали Марену і, оточивши колом, підстрибували й приспівували всіляких жартівливих пісень.

Дівчата в цей час готували іншу ляльку, та хлопці вдруге відбирали її. На них не гнівалися за такі витівки, лише дорікали, що парубкам дісталася щонайгірша, а дівчата зготують ще кращу.

Такі чи подібні дійства , пов’язані з Мареною, влаштовували майже на всьому терені України. Як правило, хлопці намагалися обов’язково знищити опудало – зненацька накидалися на дівочий гурт , одбирали ляльку, розривали її на шмаття чи топили у воді. Дівчата в цей час жалібно співали:

Утонула Маренонька, утонула,

На верх кісонька зринула…

Парубки в свою чергу теж готували опудало Купала. Воно нагадувало високу – в зріст людини – ляльку із соломи. Для цього робили тичку з перекладиною і обкручували солом’яним кулем. Поверх зодягали штани, сорочку, бриля, до рук приправляли батіг , голову оздоблювали вусами та бородою.

Вчинивши «самосуд» над Мареною, парубки йшли до Купала, що стояв неподалік на пагорбі, й розпалювали багаття. Це мав зробити юнак, якого найбільш поважали в селі. Доки розгорявся вогонь, хлопці й дівчата, взявшись за руки, ходили за сонцем навколо Купала. Після хороводу організовували ігри. Упіймавши когось із дівчат, обливали її водою або тягли до річки. Дівчата теж не ловили гав: скроплювали парубків водою – бо не гоже на Купала сухому бути.

Натомість розпочиналися ігри біля вогнища. Спочатку хлопці по старшині – поодинці чи парно — перестрибували багаття, а як воно трохи прижухало – запрошували й дівчат. Вважалося за честь кожному»очиститись вогнем» -- тричі перестрибнувши через нього.Якщо парубок стрибнув якнайвище, то це віщувало на гарний врожай у родині, щонайспритніше—здоров’я прибуде, а вскочить у полум*я — протягом року трапиться нещастя, зачепить ногою дрова — накличе в оселю неполадки. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною, то неодмінно пошлюбляться і в злагоді проживуть вік. Тому таким іграм надавали особливого значення. В них, крім молоді, брали участь чоловіки та молодці.

На купайлівське свято, як правило, сходилось все село — діти й літні мешканці. Найменші учасники також розпалювали невеличкі багаття або ж зносили на купу кропиву й перестрибували через неї. У деяких селах молодиці приносили з собою вареники, а чоловіки та парубки — напої. Розподілившись на гурти, частувались.

Непомітно надходила північ, поступово догоряли вогнища. Але,перш ніж погасити їх, хлопці мали спалити чи втопити у воді під супровід жалісливих пісень своє Купало. Дівчата дорікали:

Ой, купався Іван та у воду упав,

Було ж тобі, Іваночку, не купатися,

Зі старими бабами розпрощатися,

З молодими дівками цілуватися.

Залишки вогню заливали водою, а вугілля й попіл розмітали навсебіч – «бо то є чарівні омулети»; якщо упирі, відьми чи вовкулаки скористаються жаром з купальського вогнища, то неодмінно заподіють людям лихо. Дехто з присутніх навіть збирав у вузлик попіл і брав його з собою, щоб, йдучи додому, не потрапити у руки відьом, котрі в цю ніч збираються на свої оргії. При цьому не годилося оглядатися і думати про хвостатих нечестивців.

По цім дівчата, запаливши свічки, пускали на воду заготовлені вдень два віночки – один для себе, а інший судженому. Якщо вінки пливли в парі, то вважалося, що цього року поберуться, а коли урозтіч – не судилося бути замужем. Хлопці в таких дійствах участі не брали, а лише звіддаля або на протилежному березі уважно стежили за вінкопусканням. Дехто кидав непомітно камінці, щоб віночки спарувались, а ті, котрим це не загрожувало, чекали нагоди, доки вони пристануть до берега, щоб взяти їх на пам’ять. Таких щасливців називали « переємцями «.

Поступово згасали вогні , зникали з овиду віночки, а відтак наступала глибока купальська ніч. Поволі розходилися люди, освятившись романтичним настроєм. То там , то там розлого одгукувались протяжні наспіви. Лишень найсміливіші хлопці , розбившись на гурти, не полишали левади – обмірковували, куди піти, щоб побачити, як цвіте папороть і зірвати чар-квітку. Вважалося, кому пощастить зробити це, переборюючи найнеймовірніші жахи, - обов’зково віднайде закопаний у землі скарб або відкриються йому таємниці провідництва; рука, яка доторкнулася цієї квітки, матиме чудодійну силу – легко вчарує найкращу дівчину, одводитиме град, грім, бурю…

Передіванова, або Іванова ніч – найпоетичніше купальське дійство. Воно супроводжувало протягом століть духовне єднання людини з природою, опоетизовувало й возвеличувало побут, освячувало почуття молодих сердець, живило сподіваннями на краще майбутнє. Символом свята було очищення від усього гріховного вогнем і водою. Тому природно , що темні сили в прообразі Мари ( Марени ) мали обов’язково, як це мовиться в пісні, втопитися:

Утонула Маренонька, утонула,

Тільки її кісочка зринула.

Пішла Маренка топитися,

А за нею дружки подивитися.

- Не топися, Мареночко, не топися,

Оглянися та на своє дитятко подивися!

Купальські пісні. Цей унікальний пласт , тісно переплетений з обрядодіями, оспівує красу природи, молодість, високі почуття, шляхетність дівочої вроди і жіночої доброти. Тут і журливі наспіви, і жартівливі, дотепні гумористичні сюжети, що завжди були характерним для м’якої української вдачі. Ось одна з найкращих пісень купальського циклу, що дійшла до нас із незапам’ятних часів. У ній, що нагадує баладу – думу, наша історія, наше світосприйняття:

Як пішла Ганна в Дунай по воду,

І ступила Ганна на хиткую кладку, -